Бірмінгемський прайд — одне з найбільших у Великій Британії святкувань ЛГБТК+ спільнот, яке проводиться щороку під час весняних канікул. Фестиваль, зосереджений навколо гей-селища в центрі міста, проводиться з 1972 року. У день його проведення тисячі представників секс-меншин приходять сюди, щоб висловити підтримку ЛГБТК+ спільноті. Крім фантастичного параду екстравагантних костюмів і кольорів, тут можна побачити популярних артистів, які прикрашають своєю присутністю головну сцену, а також виконавців із минулого, зокрема, Basement Jaxx, 5ive і Human League. Охочих чекає танцювальна арена, а ще вас обов’язково розважать коміки та дрег-артисти на сцені Кабаре. Більш детально про бірмінгемський прайд та його історію читайте на birminghamski.com.
ЛГБТК+ спільнота в Бірмінгемі
Якщо говорити, про життя ЛГБТК+ спільноти в Бірмінгемі, то саме тут в 1972 році була створена група під назвою «Фронт звільнення гомосексуалістів», яка займалася боротьбою за права ЛГБТ. Вони організували гей-прайд-вікенди, під час яких роздавали покупцям листівки, повітряні кульки та апельсини та привертали увагу до ЛГБТ-спільноти. Усе це можна назвати передвісником справжнього прайду. А безпосередньо почалося все від заборонених газет. Тоді до квітучого фестивалю ЛГБТК+ спільноти, як здавалося, було дуже далеко. Хоча перший прайд у Бірмінгемі, відбувся в травні 1997 року. Але про все по порядку.
У 1996 році тодішню Центральну бібліотеку Бірмінгема розкритикував радник від Консервативної партії Джон Лайнс за розповсюдження Pink Paper, безоплатного видання у Великій Британії, що висвітлювало проблеми ЛГБТК+. Воно почало виходити в 1987 році і друкувалося до 2012. Тоді радник-консерватор назвав це ще одним кроком до політичної коректності. Здається, його не дуже вразила бібліотека загалом, він стверджував, що все почалося, коли Центральна бібліотека запровадила читальні столики лише для жінок.
Потім політику купівлі популярних книжок змінили на рекламу маловідомих жінок та етнічних авторів. Джон Лайнс у дечому був певним, тому дав пораду, сказавши, що чим швидше бібліотека повернеться до виконання своєї ролі постачальника популярних книг для широкої публіки, тим краще. Однак бібліотека продовжувала розповсюджувати газету, і наступного тижня сама «Рожева газета» висвітлила цю історію у своїй кампанії спостереження за пресою.
Через два тижні, 8 березня 1996 року, «Рожева газета» ексклюзивно повідомила, що після прочитання цієї історії бізнесмен із Мідлендса Джон Парсонс збирався наполягати на тому, щоб у Бірмінгемі був власний фестиваль прайду, подібно до Лондона та Манчестера. У той час деякі гей-клуби Бірмінгема щорічно організовували такі собі П’ять днів веселощів, не більше, але після заяви Парсонса виникла ідея повторити й перевершити успіх Манчестера. Адже Бірмінгем — друге місто у Великій Британії, і всі очікували, що тут буде другий за величиною прайд. Принаймні це було логічно.
У підсумку, усього лише через рік, з великими спонсорськими угодами, схваленням ради та місцевим бізнесом на борту, Бірмінгемський гей-прайд відбувся, як триденний фестиваль під час святкових вихідних у травні 1997 року. Найяскравіші події включали виступи співачок Маргарити Пракатан, Соні та виступ Люка Госса. До того ж відбувся фінал конкурсу Mr Gay UK в нічному клубі Dome II. Нині це 02 academy на Horse Fair.
Битва за перший прайд
Відтак, бірмінгемський прайд, який усі знають і люблять нині, розпочався, як безоплатний захід, власником та керівником якого була ЛГБТ-спільнота. Це був величезний успіх, але не все було просто. Організатори першого прайду, наприклад, боси нічних клубів на той час, Білл Ґаван і Філ Олдершоу кажуть, що можновладців потрібно було багато переконувати, щоб вони погодилися організувати захід.
Чоловіки розповідають, що тоді було важливо, залучити місто до справи. Були сплановані зустрічі з представниками ради та поліцією. І це не дивно, адже це була нова подія для міста, а тому всі чітко розуміли, що залучити місто на свою сторону буде не легко. У той час прайд ЛГБТ спільноти, було останнім чого прагнули городяни та що хотіли б бачити на вулицях Бірмінгема. І якщо представники ЛГБТ спільноти мали купу причин, для чого це потрібно зробити, то в бірмінгемців було не менше причин, чому вони не хотіли це підтримувати.
Але зрештою, представники секс-меншин досягли свого й отримали згоду на перший прайд, погрожуючи протестами по всьому місту, якщо їх не підтримають. Це був тривалий процес, але всі знали, що якщо представники ЛГБТК+ спільноти зможуть переконати городян і ті дозволять провезти зібрання на вулицях міста, то їм буде чим пишатися.
Люди гуляли вулицями, сміялися, цілувалися
Після кількох місяців планування рада, нарешті, погодилася підтримати захід. До цього в місті були гей-заходи, але вони або не проводилися публічно, або були лише невеликими політичними акціями. Цього разу масштаб події був безпрецедентним.
Усі люди були одягнені в яскраві кольори, вони гуляли вулицями, сміялися, танцювали, цілувалися та виявляли прихильність просто неба. Це було приголомшливо, неймовірно і відразу творило історію. Люди приїжджали звідусіль, щоб святкувати та гуляти на вулицях, заходили та виходили із закладів, щоби підкріпитися, водночас маючи змогу бути собою на вулицях. Це було свято єдності, свободи та рівності.
З часу першого Прайду в 1997 році Філ Олдершоу приймав багато наступних Прайдів у Бірмінгемі, був серед них і той ювілейний, 25, у 2022 році.
Герої прайду
Хакан Куреші народився в Бірмінгемі в родині пакистанців. Він був наймолодшим із семи братів і сестер. Хакану було важко рости, як мусульманину ЛГБТК. Те, що він у ЛГБТК+ ніяким чином не сприймалося в його релігійній спільноті, а це означало, що він не міг говорити про свою сексуальність зі своєю родиною чи друзями. Мусульмани також не були представлені в ширшій спільноті ЛГБТК+, що означало, що для Хакана не було прикладів для наслідування.
Усе змінилося для хлопця, коли він вступив до університету. Перебуваючи там, він зустрів ЛГБТК+ людей, які були впевнені в собі та відкрито говорили про свою ідентичність і досвід. Цей досвід змусив Хакана почати приймати свою ідентичність як мусульманина-гея, хоча він усе ще відчував багато сумнівів і невпевненості.
У 22 роки Хакан познайомився зі своїм нинішнім партнером і вирішив відкритися перед родиною, як гей. Його сім’я спочатку не прийняла, і він зіткнувся з явною гомофобією. Хоча пізніше він помирився зі своїми батьками, це був важкий час для Хакана, оскільки йому довелося на деякий час залишити свою сім’ю.
Досвід Хакана спонукав його до кампанії з підвищення обізнаності про досвід ЛГБТК+ жителів Південної Азії. У 2014 році він заснував «Finding A Voice». Це група для ЛГБТК+ жителів Південної Азії, яка надає їм безпечний простір для зустрічей і обміну досвідом балансу між вірою та культурою та ЛГБТК+ ідентичністю. Через «Finding A Voice» Хакан також хоче привернути увагу до дискримінації, з якою стикаються ЛГБТК+ жителі Південної Азії, які часто зустрічають расизм та ісламофобію, ну і, звичайно, гомофобію. У 2020 році він був нагороджений медаллю Британської імперії на знак визнання його роботи для спільноти ЛГБТК+.
Джерела: