Бенджамін Зефанія був поетом, письменником і активістом, чий голос протягом десятиліть залишається важливою частиною британського культурного ландшафту. Як один із тих, хто був активним учасником руху даб-поезії, такої собі форми поетичної декламації, що виникла у 1970-х роках на Ямайці, він використовував своє мистецтво для боротьби з расизмом, імперіалізмом та соціальною несправедливістю.
Цікавий факт — його принципи були випробувані в листопаді 2003 року, коли Її Величність Королева Сполученого Королівства запропонувала Бенджаміну звання офіцера Ордена Британської імперії. Ця подія потрапила на перші шпальти національних газет, але Бенджамін Зефанія публічно відмовився від цієї честі, написавши гостру статтю, у якій пояснив, що слово «імперія» нагадує йому про рабство й жорстокість. Про життя і творчість ямайського бірмінгемця, його поезію, опір та принципи читайте на birminghamski.com.
Незакінчена школа
Його відмова від ордена Британської імперії викликала широку національну дискусію на сторінках місцевої преси. Тоді багато писали про британську систему нагородження та спадщину колоніалізму. Натомість спадщина Зефанії визначається його чесністю та унікальною здатністю говорити правду завжди і всім, у тому числі владі, завдяки чому він залишається символом опору та художньої геніальності.
Народився Бенджамін у Гендсворті, що в Бірмінгемі, 15 квітня 1958 року. Письменник називав цей район ямайською столицею Європи. Через дислексію хлопець кинув школу в 13 років, не вміючи ні читати, ні писати. При цьому він читав реггі-вірші в церкві з 10–11 років.
Бенджамін Зефанія ніколи не хотів бути салонним поетом. Його поезія народилася на вулиці, серед шуму, гніву та музики Бірмінгема. Народившись у цьому великому промисловому місті Мідленда, він виріс у Великій Британії, де расизм, на жаль, ще не був викорінений остаточно, так само як соціальна нерівність та колоніальний спадок. Відтак юнак досить рано зрозумів, що слова можуть стати формою виживання, а також — формою боротьби.
Походячи з карибської родини, Зефанія виріс у середовищі, де школа була не притулком, а місцем символічного насильства. Дислексик, незрозумілий, часто караний, а не заохочуваний, він покинув школу без диплома. Пізніше в одному з інтерв’ю Бенджамін пригадував, що школа казала йому, що він дурний, але поезія довела протилежне. Це раннє виключення сформувало в ньому стійку недовіру до інституцій і глибоку прихильність до самоосвіти.
Вулична культура
Своїх справжніх вчителів Бенджамін Зефанія знайшов у вуличній культурі, регі, даб-поезії та традиції растафарі. Він навчився слухати ритм мови, перш ніж опанувати її правопис. Юнак чітко усвідомив, що поезія починається не на папері, а в роті. У Бірмінгемі він декламував свої перші тексти на громадських зборах, політичних мітингах, імпровізованих концертах. Його голос став впізнаваним: швидким, ритмічним, обуреним, але також іронічним і повним гумору.
У сімнадцять років Бенджамін покидає Бірмінгем і переїжджає до Лондона, спонукуваний простим переконанням, що його мовчання було б формою зради. У столиці він поступово стає одним із провідних представників перформанс-поезії. У той час, коли британська поезія залишається переважно білою та академічною, Зефанія відстоює народну мову, просякнуту креольськими унікальними лінгвістичними гібридами, що виникли в епоху колонізації, сленгом та музикою. Поет щиро вірив у те, що поезія не має бути привілеєм еліти. Він хотів, щоб вона належала людям, які ніколи не відкривали поетичні книжки.
Перша значна збірка Бенджаміна Зефанії, Pen Rhythm, заклала основи його творчості. Мова про викриття расизму, критику поліційного насильства, захист пригноблених. Тексти поширюються по радіо, у школах, у тюрмах. Зефанія стає публічним поетом, поетом сцени, якого іноді більше слухають, ніж читають — і він цим пишався, стверджуючи, що якщо його вірші викрикують на вулиці, а не шепочуть у бібліотеці, то він досяг успіху.
Слава й популярність
Сказати, що у 1990-х роках популярність Бенджаміна Зефанії зросла — це нічого не сказати. Вона значно зросла. Зі своїми новими збірками, такими як Too Black, Too Strong і Propa Propaganda Бенджамін утвердився як політична совість сучасної Великої Британії. Проте він відмовляється від ролі простого поета-активіста. Відтак його творчість також досліджує ніжність, дитинство, страх, любов і вразливість.
Цей аспект яскраво проявляється в збірці для дітей Talking Turkeys, яка досить несподівано стає бестселером. Під маскою легкості Зефанія пропагував повагу до всіх живих істот, вегетаріанство та емпатію. А ще чоловік розмовляв із дітьми, бо вони його слухали, на відміну від дорослих, які часто закривали свої серця.
Паралельно з поезією Бенджамін Зефанія звертається до роману. Один із них, Face, розповідає історію підлітка, понівеченого під час нападу, який стикається з поглядами інших людей і хоче переродитися. Книга мала величезний успіх у британських школах саме тому, що вона звертається до молодих читачів без зверхності. Зефанія демонструє, що література, яка займається соціальними проблемами, також може бути глибоко людяною.
Бенджамін позиціює себе як активіст-антирасист, захисник прав тварин, радикальний критик колоніалізму. Та попри таку позицію, інституційне визнання все ж таки настає. Бенджамін Зефанія отримує кілька почесних докторських ступенів, а його твори включають до шкільних програм. Університет Бірмінгема віддає йому шану, нехай пізно, але таки визнаючи сина міста, якого колись відкинула школа. Цьому визнанню, скоріш за все не вдасться стирти ті рани, які Бенджамін отримав в дитинстві, коли був змушений покинути школу, але воно символізує певну форму відшкодування.
На особистому рівні Зефанія веде життя, вірне своїм переконанням. Веган, близький до природи, він описує себе як поета в русі, ділить свій час між написанням творів, музикою, зустрічами з молоддю та подорожами. Бірмінгем залишається його емоційною опорою. Поет зізнається, що, хоча Бірмінгем свого часу зламав його, але саме місто дало йому голос.
Смерть поета
Народившись у родині емігрантів, він долав дислексію та расизм, перетворивши вуличну політику на поезію. Він написав багато творів, знімався в кіно, активно захищав права тварин і вважався голосом британського мультикультуралізму. Бенджамін Зефанія ніколи не просив дозволу, щоб висловитися. І саме тому його голос чули.
Джерела: