Бірмінгем щиро любить свята, хоча останнім часом це кохання все більше нагадує стосунки на відстані. Частина культових фестивалів поступово зникає з карти міста — десь через «оптимізацію бюджетів», десь через більш прозаїчні причини. Інші ж продовжують тримати планку й демонструють, що фестивальна індустрія тут ще жива. Серед них — Birmingham International Dance Festival чи Jazz & Blues Festival, а Birmingham Mela взагалі поводиться так, ніби переживе всі адміністративні реформи разом узяті.
Здавалося б, на фоні таких змін можна було б трохи пригальмувати фестивальний ритм. Але Бірмінгем має одну особливу рису: якщо закриваються одні двері, він знаходить інші — іноді, навіть у підвалі — і влаштовує там нову подію.
Тому поруч з офіційними заходами та фестивалями, що тримаються на інерції й традиції, тут існує інший пласт — менш передбачуваний і значно цікавіший. Це події, які не намагаються бути зручними чи «туристично правильними». Саме про такі потім говорять найбільше, часто із сумішшю захвату й легкого шоку. Якраз про один із таких фестивалів — трохи дивних, але дуже живих — можна прочитати тут: birminghamski.com.
Supersonic Festival: як усе починалося
Історія Supersonic Festival почалася доволі приземлено — з інтересу до експериментальної музики та бажання дати їй простір, якого постійно бракувало.
Ідея фестивалю належить команді, яка стоїть за бірмінгемською арторганізацією Capsule, створеною Лізою Меєр та Дженні Мур, — невеликою, але впертою культурною ініціативою, що виросла з проведення невеликих вечірок та виставок у Бірмінгемі. Сам фестиваль запустили у 2003 році. Без гігантських бюджетів, без амбіцій «зробити новий Glastonbury Festival» і точно без планів подобатися всім одразу.
Навпаки — із самого початку Supersonic позиціював себе як подія для тих, хто вже трохи втомився від звичного фестивального формату. Тут зібрали те, що зазвичай розкидано по андеграундних клубах, невеликих сценах і вузьких музичних спільнотах. Мова про нойз, авангард, експериментальну електроніку, постметал тощо.
Попри свою «незручність» для масового глядача, фестиваль почав збирати артистів і публіку з різних країн. І доволі швидко став культовим у європейському андеграундному середовищі. Це сталося не через масштаб, а через впізнавану безкомпромісність і бажання робити все по-своєму.
Це був не той випадок, коли хтось у кабінеті вирішив: «а давайте ще один фестиваль». Скоріше навпаки — з’явилася музика, яку нікуди було подіти. Вона не вписувалася у звичні формати, не прагнула бути зручною і взагалі поводилася так, ніби їй байдуже до правил. У якийсь момент стало зрозуміло: або її знову рознесуть по підвалах і маленьких сценах, або доведеться вигадати для неї окремий простір.
Так і з’явився Supersonic — як відповідь на проблему, яку ніхто особливо не планував вирішувати.
Найкращий малий фестиваль Британії
Ліза Меєр та Дженні Мур не мали власного стаціонарного майданчика, зате вони мали чітке бачення своєї мети — створити подію «від митців для митців». Фестиваль досить швидко вийшов за межі локальної тусовки. Уже за перші кілька років його неодноразово називали одним із найкращих малих фестивалів Британії за версією провідних музичних видань, залучаючи артистів і публіку з усієї Європи та США.
Важливо й те, що Supersonic ніколи не був просто серією концертів. Це мультидисциплінарна подія, де музика, перформанс і візуальне мистецтво існують нерозривно, ламаючи межу між сценою й експериментом.
Бірмінгем як сцена: індустріальна ДНК фестивалю
Одна з речей, яка відрізняє Supersonic, — це його стосунки з простором. Фестиваль завжди тягнуло до місць із характером, і серцем цієї естетики став район Digbeth — індустріальний центр Бірмінгема.
Колишні промислові склади, залізничні арки та цехи вікторіанської епохи стали природними декораціями фестивалю. Проте це не була спроба зробити «дикий рейв у руїнах». Організатори перетворювали суворі бетонні простори на високотехнологічні майданчики. Попри візуальну «сирість» локацій, особлива увага приділялася звуку: фестиваль став відомим саме завдяки вмінню приборкати акустику складних індустріальних залів, забезпечуючи чітке й потужне звучання, навіть для найскладніших жанрів.
Часто самі локації диктували формат виступів. Десь звук «гуляв» між високими стінами, десь вібрація поїздів над головою (у залізничних арках) ставала частиною перформансу. Програму часто адаптували під специфіку місця — від камерних виступів у темних завулках до масштабних шоу в Custard Factory чи величних органних сетів у Town Hall.
Хто виходить на сцену Supersonic і чому це запам’ятовується
Supersonic ніколи не полював на артистів із чартів чи стадіонних «зірок». Його хедлайнери — це зазвичай боги андеграунду, про яких ваші сусіди ніколи не чули, але заради яких люди готові летіти через океан.
Тут у спільному лайнапі вживаються японський нойз, скандинавський фрі-джаз, бруклінський експериментальний метал та британська фолькархаїка. На одній сцені спокійно сусідують дипломовані саунд-артисти та DIY-панки, що збирають інструменти зі сміття та хаосу.
Особлива фішка фестивалю — ігнорування «гендерних канонів» важкої сцени. Поки інші металеві фести роками дискутують про квоти, організаторки з Capsule просто роблять інклюзивну подію, де жінок та небінарних артистів у лайнапі часом більше, ніж бородатих чоловіків у чорних футболках.
Глядачі тут — не випадкові перехожі, а паломники. Так, так, саме так можна назвати людей, які їдуть із Лондона, Манчестера чи Берліна не просто послухати музику, а «відчути звук печінкою», отримавши насолоду. Для цих людей у цьому немає нічого дивного, адже деякі виступи, як-от легендарні сети Sunn O))) чи Godflesh, запам’ятовуються не мелодіями, а фізичним тиском звукової хвилі, що буквально вдавлює в бетон.
Це не «експеримент заради експерименту». Це велика, гучна й подекуди дивна розмова про те, що музика — це не завжди про комфорт. На Supersonic «цікаво» завжди перемагає «зручно», а маркет із вінілом та зинами в кутку нагадує, що тут кожен другий у залі — теж музикант, художник або видавець.
Швидка європейська увага й що буде далі
Попри свою «незручну» природу, Supersonic досить швидко вийшов за межі Бірмінгема і став помітним явищем у європейському культурному середовищі. Причина проста: він запропонував те, чого бракувало, навіть великій фестивальній карті Європи — чесний простір для експерименту без спроб його «пригладити» під масового глядача. Саме ця принципова відмова від комерційного формату зробила його впізнаваним і привабливим для артистів та публіки з різних країн.
З часом фестиваль перетворився на точку перетину андеграундних сцен з усього континенту, де важливі не масштаби, а якість досвіду і відчуття спільної культурної «лабораторії».
Щодо майбутнього — Supersonic і далі тримається своєї логіки розвитку: не розширюватися за будь-яку ціну, а зберігати формат, який дозволяє експерименту залишатися експериментом. Організатори продовжують робити ставку на нові форми перформансу, міждисциплінарні колаборації та ще глибшу інтеграцію музики з візуальним мистецтвом і простором. І, видається, саме ця впертість у власному форматі і є головною гарантією того, що фестиваль не втратить своєї сили.
Джерела:
- https://www.bbc.co.uk/birmingham/content/articles/2006/07/05/supersonic_festival1_2006_feature.shtml
- https://echoesanddust.com/2024/08/lisa-meyer-supersonic-festival/
- https://supersonicfestival.com/tag/history/
- https://www.theguardian.com/music/article/2024/sep/02/supersonic-festival-review-an-awesome-windmill-of-noise-and-connection
- https://www.inspitemagazine.com/in-spite-articles/supersonic24-day3